Джорджо де Кіріко — італійський художник грецького походження, засновник метафізичного живопису (pittura metafisica), що жив і творив у 1888–1978 роках. Його роботи зображують порожні площі, манекени та спотворену перспективу, створюючи відчуття тривоги й позачасовості.
Де Кіріко посідає особливе місце в історії мистецтва ХХ століття: він вплинув на сюрреалізм ще до того, як той як рух сформувався. Його роботи 1910-х років стали обов’язковим орієнтиром для Сальвадора Далі, Макса Ернста та Іва Танґі.
Хто такий Джорджо де Кіріко: коротко про художника
Джорджо де Кіріко є одним із найвпливовіших художників першої половини ХХ століття. Він народився в 1888 році у грецькому місті Волос у родині італійських інженерів і протягом усього життя поєднував у собі грецьку чуттєвість та італійську культурну традицію.
Де Кіріко відомий насамперед як творець метафізичного живопису — напряму, де повсякденні предмети і простори набувають загадкового, тривожного змісту. Цей підхід принципово відрізняє його від імпресіонізму або кубізму: де Кіріко цікавила не форма чи світло, а прихований смисл речей.
Художник прожив довге і суперечливе життя: з натхненника авангарду він перетворився на академіста, якого звинувачували у підробці власних ранніх робіт.
Біографія: від Греції до Парижа і Рима
Де Кіріко народився 10 липня 1888 року у Волосі, Греція. Після смерті батька у 1905 році родина переїхала до Афін, а згодом — до Мюнхена, де майбутній художник навчався в Академії образотворчих мистецтв.
У Мюнхені де Кіріко захопився філософією Фрідріха Ніцше та Артура Шопенгауера, а також живописом Арнольда Бекліна — швейцарського символіста, що зображував меланхолічні ландшафти з мітологічними персонажами. Саме ці впливи сформували особливий погляд де Кіріко: він почав шукати у звичайних речах приховану тривогу.
У 1910–1911 роках де Кіріко жив у Флоренції, де написав перші метафізичні полотна. У 1911 році він переїхав до Парижа, де познайомився з Пабло Пікассо та Ґійомом Аполлінером — і здобув перше визнання серед авангардного середовища.
Під час Першої світової війни де Кіріко проходив службу у Феррарі. Саме тут, разом із художником Карло Каррою, він остаточно оформив принципи pittura metafisica. Ферраре стала для нього місцем найбільш продуктивного творчого пошуку.
Після 1919 року де Кіріко поступово відійшов від метафізичного живопису і звернувся до класичної традиції — Рубенса, Тіціана, Рафаеля. Цей поворот розчарував авангардне середовище і поклав початок тривалому конфлікту з сюрреалістами.
Метафізичний живопис: що це і як де Кіріко його створив
Механізм стилю де Кіріко працює через кілька прийомів: порожні міські площі без людей, різкі тіні за відсутності очевидного джерела світла, спотворена перспектива з кількома несумісними точками зору одночасно, а також манекени замість людських постатей. Усі ці елементи разом позбавляють глядача звичних орієнтирів.
Манекен у де Кіріко — це не прикраса, а носій смислу. Він позбавлений обличчя, тобто позбавлений ідентичності та людяності, що перетворює кожну таку фігуру на символ відчуження і тривоги.
Найінтенсивніший період творчості тривав з 1910 по 1917 рік. Саме тоді де Кіріко написав роботи, що стали класикою жанру і були переосмислені наступним поколінням художників.
Від символізму Бекліна метафізичний живопис відрізняється відсутністю мітологічних алюзій: де Кіріко будує тривогу не через богів і чудовиськ, а через порожній простір і тишу.
Найвідоміші картини Джорджо де Кіріко
«Ностальгія за безкінечністю» (1913–1914) — одна з найвідоміших картин де Кіріко. Зображує велику башту на порожній площі з двома крихітними постатями біля підніжжя. Башта домінує над простором і символізує непереборну дистанцію між людиною і вічністю.
«Таємниця і меланхолія вулиць» (1914) — зображує дівчину з обручем на тлі аркад і стіни з довгою тінню. Порожнеча вулиці і спотворена перспектива створюють відчуття прихованої небезпеки.
«Червона башта» (1913) — ще один варіант теми ізольованої башти на площі. Яскравий червоний колір вступає в різкий контраст із тишею і безлюддям навколо.
«Тривожні музи» (1916–1918) — ферарський пейзаж із манекенами замість класичних муз і фрагментами античної архітектури. Вважається квінтесенцією метафізичного підходу де Кіріко.
«Пісня любові» (1914) — полотно з гіпсовим зліпком голови Аполлона, гумовою рукавичкою і зеленою кулею. Саме цю роботу Андре Бретон назвав одним із перших прикладів сюрреалістичного мислення в живописі.
Більшість цих робіт зберігається в Музеї сучасного мистецтва (MoMA, Нью-Йорк), Національній галереї сучасного мистецтва в Римі та Фонді Джорджо е Іза де Кіріко.
Вплив де Кіріко на сюрреалізм та світове мистецтво
Вплив де Кіріко на сюрреалізм є прямим і задокументованим. Андре Бретон вперше побачив «Пісню любові» у 1913 році й описав це як одкровення: саме в поєднанні непоєднуваних предметів він побачив модель для психічного автоматизму.
Сальвадор Далі, Макс Ернст та Ів Танґі відкрито визнавали де Кіріко своїм попередником. Його прийоми — ірраціональний простір, манекени, сновидіння архітектура — увійшли до базового словника сюрреалізму. Саме тому сьогодні він входить до переліку популярних художників світу, які визначили розвиток мистецтва ХХ століття.
Проте після 1919 року де Кіріко змінив напрям і почав критикувати сюрреалізм як поверхневий. Бретон і його оточення відповіли різко: колишнього натхненника оголосили «зрадником» і стверджували, що кращі роки майстра залишилися в минулому.
Цей розрив мав і практичний вимір: де Кіріко почав датувати свої нові роботи більш раннім часом, щоб продати їх за ціною метафізичного періоду. Сюрреалісти звинуватили його у фальсифікації, і ці звинувачення супроводжували художника до кінця життя.
Пізній період і спадщина художника
Після Другої світової війни де Кіріко повернувся до Рима і оселився там остаточно. Він активно писав у неокласичному стилі, звертаючись до мітологічних сюжетів і барокового живопису.
Скандал із фальсифікаціями набув розмаху у 1970-х роках: численні картини, що продавались як ранні метафізичні полотна, були атрибутовані як пізні підробки самого де Кіріко або виконані за його участю. Художник заперечував звинувачення до кінця.
Де Кіріко помер 20 листопада 1978 року в Римі у віці 90 років. Його брат — композитор і художник Альберто Савініо — помер ще у 1952-му.
Спадщина де Кіріко залишається неоднозначною. Ранній метафізичний період визнається революційним і є в постійних колекціях найпрестижніших музеїв світу. Пізній академічний період і скандали навколо автентичності частини робіт ускладнюють цілісну оцінку творчості майстра.
Фонд Джорджо е Іза де Кіріко у Римі сьогодні займається каталогізацією, атрибуцією та популяризацією спадщини художника.
Відповіді на часті запитання про художника Джорджо де Кіріко
Метафізичний живопис — це художній напрям, що виник в Італії близько 1910 року і зображує звичайні предмети та простори у тривожних, позачасових поєднаннях. Засновниками вважаються Джорджо де Кіріко та Карло Карра, які оформили принципи стилю у Феррарі під час Першої світової війни. Від символізму напрям відрізняється відмовою від мітологічних алюзій на користь ірраціональної атмосфери.
До ключових робіт де Кіріко належать «Ностальгія за безкінечністю» (1913–1914), «Таємниця і меланхолія вулиць» (1914), «Пісня любові» (1914) та «Тривожні музи» (1916–1918). Усі вони написані в метафізичний період і зберігаються в провідних музеях світу, зокрема в MoMA у Нью-Йорку. Саме ці полотна стали зразком для сюрреалізму.
Де Кіріко першим почав зображувати ірраціональні поєднання предметів у замкнених просторах — прийом, що ліг в основу сюрреалістичної естетики. Андре Бретон назвав його роботи 1910-х років прообразом психічного автоматизму. Далі, Ернст і Танґі прямо визнавали його вплив на власну творчість.
Де Кіріко народився у 1888 році у грецькому місті Волос у родині італійських інженерів. Він жив і навчався в Мюнхені, Флоренції, Феррарі та Парижі, а останні десятиліття провів у Римі, де й помер у 1978 році. Незважаючи на грецьке походження, він ідентифікував себе як італійський художник.
Після 1919 року де Кіріко відійшов від авангарду і звернувся до класичної живописної традиції, що сюрреалісти сприйняли як зраду. Андре Бретон публічно оголосив, що кращі роки майстра залишилися в минулому. Ситуацію загострили звинувачення у тому, що де Кіріко датував нові роботи більш раннім часом для їх продажу за вищою ціною.
Точна кількість автентичних робіт де Кіріко досі є предметом дискусій через скандал із фальсифікаціями. Його роботи зберігаються в MoMA (Нью-Йорк), Національній галереї сучасного мистецтва в Римі, музеях Феррари та Фонді де Кіріко в Римі. Каталогізацію та атрибуцію здійснює Фонд Джорджо е Іза де Кіріко.
